Генеральний секретар Федерації гандболу України Олександр Гладун дав коментар щодо проблемної ситуації із вивезенням українських дітей, вихованців українських гандбольних шкіл, до інших країн.
Олександр Гладун, генеральний секретар Федерації гандболу України:
«Коли я тільки почав працювати Генеральним секретарем ФГУ, то був дуже здивований ситуацією, яка була нормальною для попередніх керівників Федерації. У той період по 10-15 українських гандболістів-дітей могли виїжджати закордон без міжнародного трансферного сертифікату.
Міжнародний трансферний сертифікат у гандболі — це як закордонний паспорт. Без цього документу жодний гравець, чи то дитина, чи то професіонал, не може грати в закордонному чемпіонаті. Це прописано в регламентни документах IHF та EHF.
Але до 2014 року у нас, на жаль, вважалась нормальною практика, коли наші діти, яких виховали наші школи за державні кошти, їхали за кордон у невизначеному статусі, грали там, і часто виявлялись втраченими для українського гандболу.
З 2014 року була ініціатива президента ФГУ та моя, як генерального секретаря, навести лад у цьому напрямку, щоб все відбувалось згідно міжнародних стандартів.
Олександр Гладун - Генеральний секретар ФГУ
Нам знадобилось 3-4 роки. Це нешвидкий процес адже люди з деяких регіонів, які працюють з молоддю, звикли розпоряджатися дітьми як своєю власністю. Ми за цей час пройшли судові справи з Румунією та Польщею, де наші діти грали без трансферних сертифікатів. Ми наймали адвокатів і практично відігравали роль Інтерполу.
На жаль, з початком війни склалась така ситуація, що велика кількість гандболістів-дітей були вимушені виїхати закордон, особливо зі Східних регіонів, адже там була ситуація між життям та смертю, було вже не до гандболу.
Одним з осередків, де дуже добре працювали з дітьми, був Мелітополь. Там працював Руслан Ібрагімов – супер організатор. Через бойові дії в цьому регіоні до нас звернулись батьки дітей з Мелітополя, і ми допомогли дітям виїхати до Німеччини у місто Золінген. Також виїхав Руслан Ібрагімов з родиною, з трьома маленькими дітьми. Ми це організували разом з українськими волонтерами, прикордонною службою, а також разом з батьками.
Також був організований виїзд молоді з такого потужного гандбольного регіону як Запоріжжя. Дуже допоміг В’ячеслав Лочман, який завдяки своїм контактам в Німеччині допоміг виїхати багатьом юним гандболістам. Українець, наш колишній гандболіст Ян Віжбовский прийняв людей у Ростоку. Також була надана допомога мешканцям Херсона и Миколаєва.
- Ян Віжбовський: “У Німеччині - всі за Україну”
Чому я зараз наводжу приклади Мелітополя, Запоріжжя? На їх фоні Закарпатська область, Львівська область, Івано-Франківська область вважаються, в цілому, більш безпечними. Однак упродовж двох останніх років замість того, щоб намагатися зберегти наших дітей з цих регіонів, аби вони залишались в Україні, їх, використовуючи ситуацію, почали активно вивозити за кордон. Кожні пів року - по 15-20 дітей виїжджають до Румунії, Польщі та до інших сусідніх країн.
Дітям хтось розповідає про золоті гори, а потім, виявляється, що там вони на хлібі та воді. Потім їх батьки звертаються до нас, але повернути дітей в наші школи та команди виявляться дуже складно, адже їх вивозили без статусу українських гандболістів. І навіть, якщо вони самі хочуть повернутися в Україні, за них треба платити трансферні внески.
Потрібно розуміти: держава надає можливість дітям в Україні тренуватися, держава надає зали, надає тренерів, проводить змагання. Все – за кошти з бюджету. У підсумку: за державний кошт тренуємо дітей, а потім їх відправляють куди завгодно.
Після цього діти в основному або змінюють громадянство і в абсолютній більшості випадків, за нечастими виключеннями, зникають у нікуди. Сенсу для українського гандболу немає жодного. Якби вони там виростали в супер гандболістів, а потім грали.... Але, на жаль, найчастіше все закінчується тим, що вони або змінюють громадянство або зникають як гандболісти.
Я розумію батьків: вони хочуть, аби їх діти були в безпеці, отримували якнайкращі умови для тренування. Але я не вважаю, що в Ужгороді чи у Львові, з цим є проблема. Насправді там працюють дуже кваліфіковані тренери, а їх команди успішно виступають у національному чемпіонаті у різних вікових категоріях.
Я хотів би звернутися до людей, які втягують дітей у 12-14-річному віці у якісь незрозуміли авантюри – це неправильно. Тому я звертаюсь до усіх, хто причетний до цього: досить займатись незрозумілими маніпуляціями. Залиште наших дітей у спокої, аби вони спокійно тренувалися в Україні. Не розповідайте їм про якісь золоті гори за кордоном.
Так, трансферні сертифікати регулюють процес виїздів для виступів за кордоном. Але важливо, що тут мають бути коректними обидві сторони: і ті, хто дітей відправляють, і ті, хто їх приймають. А не так, що все це робиться «під столом», коли наприклад в Румунії приймають по 10-15 наших дітей не зазначаючи, що вони в Україні вже займалися гандболом, що у них вже є статус. Діти виїжджають за кордон, і там заявляють, що вони офіційно раніше ніде не грали, що почали грати вже там за кордоном, тобто вони стають їх гандбольними вихованцями. А ми вже постфактум починаємо тут з’ясовувати, звідки вони взялись.
Звертаюся до представників законодавчої влади. Наприклад, у Закарпатському регіоні є народний депутат Анатолій Костюх. Він причетний до гандболу, він має статус народного депутата і має звернути увагу на цю ситуацію. Наразі ми не бачимо підтримки від законодавчої влади, ми боримось самі з цим усім. Але юридично у нас немає жодних підстав якось на це впливати. На це можуть впливати тільки люди на місцях.
І ще: дуже шкода, що коли ми займалися евакуацією дітей зі Сходу України, народний депутат, який живе у прикордонному регіоні, не звернувся жодного разу до Федерації гандболу України і не запитав, чим допомогти».
Федерація гандболу України